— О дев'ятій ранку, станція Сіндзюку, передній край платформи для електрички, що прямує до Татікави, — сказала вона, назвавши три конкретні речі.

— Інакше кажучи, зустрінемося біля першого вагона електрички, що йде з Токіо по лінії Тюосен?

— Так.

— Квитки купити до котрої станції?

— До будь-якої.

— Куплю до будь-якої й доплачу різницю після прибуття, — запропонував на додачу Тенґо. Так само, як переробляв «Повітряну личинку». — То ми їдемо досить далеко?

— Що ви зараз робили, — сказала Фукаері, пропустивши повз вуха його запитання.

— Готував вечерю.

— Що?

— Я сам-один, а тому нічого особливого не готував. Підсмажив морську щуку, висушену на сонці, натер редьки. Зварив суп, приправлений місо, [16] з цибулею та філіппінськими черепашками і з'їв разом з тофу. Замаринував огірки з морською капустою. Засолив рис з пекінською капустою. От і все.

— Смачно.

— Невже? Я не сказав би, що дуже. Я завжди їм тільки подібні страви, — сказав Тенґо.

Фукаері мовчала, видно, їй зовсім не важко довго мовчати. Тенґо не такий.

— Сьогодні я почав переробляти твою «Повітряну личинку», — сказав він. — Бо часу обмаль, і не встигнув би закінчити роботу, якби не почав, хоча остаточного дозволу від тебе й не дістав.

— Комацу-сан велів?

— Так, Комацу-сан наказав розпочати.

— У вас з Комацу-саном добрі стосунки.

— Так. Начебто добрі.

«Ніде на світі, мабуть, нема людини, яка подружилася б з Комацу», — подумав Тенґо, але не сказав, бо вийшла б довга розмова.

— Робота просувається успішно.

— Поки що загалом успішно.

— От і добре, — сказала Фукаері. Мабуть, вона сказала це не просто для годиться. Здавалось, ніби по-своєму радіє з того, що переписування йде у швидкому темпі. Але обмеженість її емоційної реакції цього здогаду не підкріплювала.

— Добре, якщо вона тобі сподобається, — сказав Тенґо.

— Не турбуйтесь, — відразу відповіла Фукаері.

— Чому ти так уважаєш? — спитав Тенґо.

Дівчина на це не відповіла. Тільки мовчала у слухавку. Навмисне. Напевне, спонукала його про щось подумати. Та хоч як Тенґо напружував мозок, ніяк не міг збагнути, чому вона має таку тверду впевненість.

Щоб перервати мовчанку, Тенґо мовив:

— Послухай, я хочу запитати тебе одну річ. Ти справді жила в якійсь комуні й доглядала козу? Твій опис тамтешніх обставин справді вражає. Тому я хотів би дізнатися, чи таке відбувалося в дійсності.

Фукаері злегка кашлянула.

— Про козу я не розповідатиму.

— Гаразд, — сказав Тенґо. — Коли не хочеш, не розповідай. Я просто так спитав. Не переживай. Для письменника твір — це все. Нема потреби вдаватися в зайві пояснення. Отже, зустрінемося в неділю. А під час зустрічі з тим чоловіком треба на щось звернути увагу?

— Не знаю.

— Іншими словами… пристойно одягтися чи приготувати подарунок. Бо я не маю жодного уявлення, що він за людина.

Дівчина знову примовкла. Однак цього разу не навмисне. Вона просто не розуміла мети цього запитання та його суті. Воно не знаходило собі місця в її голові. Здавалось, ніби виходило за межі її розуміння й засмоктувалося навічно порожнечею. Як самотня дослідницька ракета, що пролітала мимо Плутона.

— Гаразд, це не має значення, — змирившись, сказав Тенґо. Виходить, помилився, коли ставив їй таке запитання… — Значить, у неділю о дев'ятій, — додав він.

Помовчавши кілька секунд, Фукаері різко урвала розмову. Не сказала ні «до побачення», ні «ну, до неділі». А може, згідливо кивнула й поклала слухавку. На жаль, у більшості випадків жестикуляція та міміка через телефон не виявляються такими ефективними, як звичайно.

Тенґо поклав слухавку, двічі глибоко вдихнув, перемкнув свою голову на реальніші речі й далі готував свою скромну вечерю.

Розділ 7

(про Аомаме)

Дуже тихо, щоб не розбудити метелика

У суботу, після першої дня, Аомаме навідалася до «Садиби плакучих верб». У дворі того дому широко розіслало своє віття кілька велетенських плакучих верб, які, висунувши голови над кам'яною огорожею, безшумно хилиталися під вітром, немов загублені душі. Тож, природно, сусіди здавна називали цю стару оселю в європейському стилі «Садибою плакучих верб». Вона містилася на пагорбі в районі Адзабу. Було видно, як на вершечках плакучих верб сиділи пташки. На освітленому сонцем даху, заплющивши очі, вигрівався великий котяра. По навколишніх вузьких, покручених вуличках майже не могла проїхати автомашина. Численні високі дерева створювали враження, ніби навіть серед дня тут панують сутінки. Якщо зайти в цей квартал, то могло здатися, ніби час сповільнив свій плин. Поблизу розташувалося кілька посольств, але туди нечасто навідувалися люди. Зазвичай там було тихо, і тільки з настанням літа все різко мінялося — від сюрчання цикад боліли вуха.

Аомаме натиснула кнопку дзвінка на воротах і назвала своє ім'я у домофон. Повернула обличчя з легеньким усміхом до відеокамери над головою. Хвіртка залізних воріт автоматично поволі відчинилася й, коли Аомаме зайшла у двір, зачинилася. Як завжди, вона перетнула двір і попрямувала до входу в будинок. Оскільки вона знала, що перебуває у полі зору відеокамери, то йшла доріжкою, випроставшись і піднявши підборіддя, як манекенниця на подіумі. Одяглася по-буденному — у куртку з каптуром і сині джинси поверх тренувального костюма, на ногах білі баскетбольні кеди, через плече сумка. Сьогодні мініатюрної плішні із собою не взяла. Якщо не має в ній потреби, залишає спокійно відпочивати в шухляді комода.

Перед входом у будинок стояло кілька тикових садових стільців, на одному з яких ледве вміщався здоровенний чоловік. Не дуже високий, але з на диво розвинутою верхньою половиною тіла. Років сорока, із наголо постриженою головою і старанно доглянутими вусиками під носом. На ньому був широкий сірий костюм, біла-білісінька сорочка й темно-сіра шовкова краватка. На ногах абсолютно чорні, без жодної плямки, черевики з кордовської шкіри. На обох вухах — срібні сережки. Він не скидався ні на працівника фінансового відділу районного муніципалітету, ні на агента з питань страхування автомобілів. З першого погляду ставало ясно, що це професійний охоронець. Такою насправді була сфера його діяльності. Іноді він виконував роль водія. Мав високий розряд карате і в разі потреби вмів ефективно користуватися зброєю. Показуючи свої гострі ікла, міг здаватися лютішим за будь-кого. А проте був спокійним, холоднокровним, розсудливим. Якщо заглянути в його очі (звичайно, якби дозволив), то можна помітити в них тепле світло.

В особистому житті мав два захоплення — морочився з різними механізмами і колекціонував платівки «прогресивного року» 60-70-х років, мешкав тут же, в районі Адзабу разом із симпатичним молодим приятелем-перукарем. Звали його Тамару. Щоправда, невідомо, що це було — ім'я чи прізвище. Люди називали його просто Тамару-саном.

Усе ще сидячи на стільці, Тамару глянув на Аомаме й кивнув.

— Добрий день! — привіталася вона й сіла навпроти нього.

— У готелі в Сібуї, здається, помер один чоловік, — перевіряючи, як блищать черевики з кордовської шкіри, сказав він.

— А я не знала, — сказала Аомаме.

— Бо це не такий випадок, про який пишуть газети. Можливо, через серцевий напад. Жаль, бо йому ще й сорока не минуло.

— Якщо не дбати про серце, то…

Тамару кивнув.

— Найголовніше — які в людини звички. Нерегулярне життя, стреси, недосипання. Такі речі вкорочують їй життя.

— Рано чи пізно щось таки зводить її зі світу.

— За логікою речей так і буває.

— Цікаво, чи проводилося розпізнання і розтин трупа? — запитала Аомаме.

Нахилившись, Тамару стер ледве помітні сліди пилу на черевиках.

— Поліція й без того зайнята по горло. Та й бюджет у неї обмежений. Якщо на трупові нема ран, то розтину не роблять. Крім того, мабуть, родичі не хочуть даремно розтинати людину, що померла спокійною смертю.