— Ця комуна перейняла первісну систему колективної власності, яка була у «Такасімській школі»? — запитав Тенґо.

— Ні, Фукада усунув систему колективної власності. У політиці залишався радикалом, але водночас був холоднокровним реалістом. Орієнтувався на створення більш поміркованої громади. Не мав наміру створювати суспільство, подібне до мурашника. Усю комуну поділив на окремі бригади, у яких колективне життя мало проходити в поміркованій формі. Визнавалася приватна власність, винагорода за працю певною мірою розподілялася. Якщо людина почувалася незадоволеною в якійсь бригаді, то могла перейти в іншу. Дозволялося покидати комуну. Вільним був контакт із зовнішнім світом, ідеологічна обробка й «промивання мозку» майже не проводилися. Ще в «Такасімській школі» він зрозумів, що в добре провітрюваній, природній системі ефективність праці вища.

Під керівництвом Фукади ферма «Сакіґакі» вийшла на дорогу сталого розвитку. Але згодом у комуні явно намітилися дві фракції. Такий розкол став неминучим, як тільки було запроваджено систему «поміркованих» бригад, яку запропонував Фукада. Одна — войовнича, зорієнтована на революцію, що складалася з колишніх хунвейбінів Фукади. Її члени розглядали життя в сільськогосподарській комуні винятково як підготовчий етап революції. Їхня незмінна позиція полягала в тому, щоб удавати, ніби працюють на полі, та, коли трапиться нагода, виступити зі зброєю в руках.

Інша — поміркована — вважала ідеалом колективне життя на основі самозабезпечення серед природи й, хоча мала спільну рису з войовничою фракцією, була противником капіталізму, трималася осторонь політики. Поміркована фракція кількісно переважала. Вони були як вода й олія. На роботі мали одну мету й не сперечалися, а от коли йшлося про напрям діяльності комуни й доводилося ухвалювати якесь рішення, їхні погляди завжди розбігалися. Одна одній часто не поступалися. І тоді починалися бурхливі суперечки. За таких обставин розпад комуни був лише питанням часу.

Минали дні, й Фукаді ставало щораз важче займати проміжне становище. Тож коли обставини змусили його вибрати щось одне, він ясно усвідомив, що в Японії 70-х років нема підстав для революції. А ідея революції, яку він здавна вбив собі в голову, була лише можливістю, ба навіть більше — алегорією або гіпотезою. Вважав її неминучим виявом руйнівної волі проти системи здорового суспільства. Так би мовити, здоровою приправою. А от студенти, якими він керував, хотіли справжньої революції з потоком справжньої крові. Звісно, вина за це лежала й на Фукаді. Піддавшись тогочасним настроям, він виголошував тоді палкі промови і втовкмачував у студентські голови такий безнадійний міф. Ніколи не казав, що для революції потрібні певні умови. Хоча був щирою і розумною людиною. Успішним ученим. Та, на жаль, мав схильність п'яніти від свого надмірного красномовства. Помічалося також, що йому бракувало глибокого самоаналізу та знання реальних фактів.

Таким чином комуна «Сакіґакі» остаточно розкололася на дві частини. Поміркована, не змінивши назви, жила в тому ж селі, а войовнича перебралася в інше занедбане сільце за п'ять кілометрів від першого й заснувала там опорну базу революційного руху. Родина Фукади разом з усіма іншими сім'ями залишилася в «Сакіґакі». Розділення на дві фракції відбулося загалом по-дружньому. Кошти, потрібні для побудови нової комуни, здається, знову роздобув Фукада. І після того обидві ферми зовні підтримували співробітництво. Відбувався обмін потрібними матеріалами, з економічної причини використовувалися однакові шляхи продажу виробленої продукції. Аби вижити, двом невеликим громадам довелося допомагати одна одній.

Однак спілкування між людьми з двох фракцій незабаром практично припинилося. Бо їхня мета дуже відрізнялася, проте Фукада не переривав своїх стосунків з радикальними студентами, якими колись керував. Гостро відчував за них відповідальність. Адже це він їх зорганізував і завів у гори префектури Яманасі. Просто покинути їх заради власної зручності не міг. А крім того, нова комуна потребувала коштів з таємного джерела, яке Фукада тримав у своїх руках.

— Можна сказати, що Фукада перебував у своєрідному роздвоєному стані, — сказав сенсей. — У можливість і романтику революції вже в душі не вірив. Але повністю заперечувати її не міг. Бо це означало б повністю перекреслити своє дотеперішнє життя і привселюдно визнати свою помилку. На це він виявився нездатним. Надмірна гордість стала йому на перешкоді, а крім того, він побоювався, що в такому разі між його колишніми студентами виникне розлад. Бо на тому етапі Фукада ще мав до певної міри силу їх контролювати.

З цієї причини він підтримував дружні стосунки між «Сакіґакі» та новою комуною. Фукада залишався лідером першої і водночас перебрав на себе роль радника войовничої комуни. Людина, яка в душі вже не вірила в революцію, й далі проповідувала революційну теорію. Члени войовничої комуни не тільки працювали на полі, але також усерйоз проводили військові тренування та ідеологічне навчання. І, всупереч поглядам Фукади, дедалі більше радикалізувалися. Їхня комуна стала повністю засекреченою, і ніхто сторонній туди не заходив. Служба безпеки поліції поставила її під свій контроль як організацію, що, проповідуючи збройну революцію, вимагає особливої уваги.

Сенсей ще раз глянув на коліна. Потім підвів голову.

— «Сакіґакі» розпалася на дві частини 1976 року. Ері втекла звідти й прибула до нас наступного року. З того часу нова комуна стала називатися «Акебоно».

Тенґо звів голову догори й примружив очі.

— Постривайте, — сказав він. — «Акебоно»… — Таку назву він десь чув. Але пам'ять його зраджувала. Він намацав у ній лише кілька туманних шматків, схожих на факти. — А ця «Акебоно» нещодавно не спричинила якогось інциденту?

— Правду кажете, — погодився Ебісуно-сенсей. — Вчинила збройну сутичку з поліцією в горах поблизу озера Мотосуко. Це відома історія про «Акебоно». Звичайно.

«Збройна сутичка», — подумав Тенґо. Про неї він чув. Це був великий інцидент. Однак подробиць про нього він чомусь не міг пригадати. Хід подій переплутався в часі. Коли Тенґо спробував з усіх сил пригадати, все його тіло наче щось сильно скрутило. Так, ніби верхня й нижня його частини оберталися в протилежні боки. Голову охопив тупий біль, а навколишнє повітря вмить порідшало. Звуки стали глухими, як то буває під водою. От зараз міг статися той «припадок».

— Що з вами? — стривожився сенсей. Його голос долинав страшенно здалека.

Тенґо хитнув головою. І насилу видушив:

— Та нічого, все гаразд. Зараз минеться.

Розділ 11

(про Аомаме)

Саме тіло — святилище для людини

Напевне, людей, які навчилися так майстерно завдавати удару ногою в пах, як Аомаме, можна полічити на пальцях. Його особливості вона вивчала теоретично кожен день, не бракувало їй і реальної практики. Завдаючи такого удару, найголовніше — забути про вагання. І немилосердно, з усієї сили, блискавично нападати на тонке місце супротивника. Так, як Гітлер, зневаживши декларацію Голландії та Бельгії про нейтралітет, ударив у найслабшу частину лінії Мажино й легко змусив Францію капітулювати. Не можна вагатися. Мить вагання рівнозначна смерті.

Взагалі можна сказати, що в жінки майже немає іншого способу, як цей, перемогти наодинці більшого й сильнішого за неї чоловіка. Аомаме в цьому твердо переконана. Ця частина тіла, яку має або носить така істота, як чоловік, — його найбільша слабина. І здебільшого ефективно незахищена. Цією вадою легко скористатися.

Як жінка Аомаме, звісно, конкретно не розуміла, як болить, коли завдають удару в пах. Навіть не здогадувалася. І тільки по реакції та виразу обличчя супротивника приблизно уявляла собі, що це, напевне, великий біль. Здавалось, будь-який сильний чоловік не може його витерпіти. І тому, напевне, втрачає свою самовпевненість.

— Біль тоді такий, що здається, ніби скоро кінець світу. З чимось іншим годі й порівняти. Це щось інше, ніж звичайний біль, — після довгого роздуму, сказав один чоловік, якого Аомаме попросила пояснити.