— Якщо наступний раз буде…

Комацу посміхнувся.

— Не турбуйся. Ти зробив усе, що було треба. Тепер моя черга. А ти можеш сісти на лавку й спостерігати, як іде гра.

Підійшов офіціант і долив у склянки холодної води. Тенґо випив півпорції. І відчув, що взагалі не хотів води.

— Це Арістотель сказав, що людська душа зростає завдяки розуму, волі й пристрасті? — запитав Тенґо.

— Ні, ці слова належать Платону. Якщо порівнювати цих філософів, то вони відрізняються один від одного так, як Мел Торме і Бінґ Кросбі. Принаймні, в давнину все було простим. Хіба не приємно уявити собі, як розум, воля і пристрасть відкривають нараду й, сидячи за столом, запально дискутують?

— Загалом можна передбачити, хто з них програє.

— Тенґо-кун, мені подобається в тобі, — Комацу підняв догори вказівний палець, — таке почуття гумору.

«Та це зовсім не гумор», — подумав Тенґо. Але вголос не проказав.

Попрощавшись із Комацу, Тенґо зайшов до книгарні «Кінокунія», купив кілька книжок і, потягуючи пиво в найближчому барі, взявся їх читати. Це був найкращий для його відпочинку час, коли, придбавши книжкову новинку, заходив сюди й за напоєм розгортав сторінку.

Та от цього вечора він чомусь не міг зосередитися на читанні. Перед його очима спливав образ його матері, відомий із видіння, й ніяк не зникав. Мати відстебнула білий бюстгальтер і, виставивши свої гарні груди, давала їх ссати чоловікові, великому й молодому, з правильними рисами обличчя, що не був його батьком. На дитячому ліжечку, заплющивши очі, спало немовля, яким колись був Тенґо. На обличчі матері, що годувала чоловіка грудьми, проглядало самозабуття. Щось схоже прочитувалося на обличчі заміжньої подруги, коли вона досягала оргазму.

Якось раніше Тенґо з цікавості попросив її: «Ти хоч раз могла б надіти білий бюстгальтер?» — «Добре, — відповіла подруга. — Наступного разу надіну. Якщо тобі подобається. Може, ще щось замовиш? Зроблю все, що проситимеш, кажи, не соромся». — «Якщо можеш, одягни білу блузку. Якомога простішу».

Минулого тижня вона прийшла в білій блузці, з білим бюстгальтером. Попросивши зняти білу блузку й білий бюстгальтер, він ссав її груди. Так само, як той чоловік у його видінні, під тим самим кутом. І тоді відчув щось подібне до легкого запаморочення. Голову наче заслав туман, усе в ній переплуталося. Невиразне відчуття, народившись унизу, швидко розбухало. Він незчувся, як затрясся всім тілом, і бурхливо скінчив на нижній край бюстгальтера.

— Що сталося? Уже? — здивувалася подруга.

Тенґо сам добре не зрозумів, що сталося. Та це була правда.

— Вибач, — сказав він. — Я не хотів.

— Та нічого, — ніби підбадьорюючи його, сказала подруга. — Бо бюстгальтер можна відмити під краном. Це ж звична річ. Не те що соєвий соус або червоне вино, які так просто не виводяться.

Вона взяла бюстгальтер і, підійшовши до умивальника, змила мокру пляму на ньому. І повісила сушити на жердину навколо душу.

— Можливо, надто сильно збудився, — сказала вона, лагідно всміхнувшись. І погладила долонею низ його живота. — Тобі подобається білий бюстгальтер?

— Та ні, — відповів він. Але не міг пояснити справжньої причини свого недавнього прохання.

— Якщо маєш якісь фантазії, то відкрийся мені. Я тобі допоможу. І я їх люблю. Без них людина не могла б жити. Ти іншої думки? Так ти хочеш, щоб і наступного разу я прийшла в білому бюстгальтері?

Тенґо хитнув головою.

— Ні, вже не треба. Досить одного разу. Дякую.

Тенґо часто думав, що, може, молодий чоловік, який у видінні ссав груди його матері, був його біологічним батьком. Бо людина, яка вважалася його теперішнім батьком — старанний збирач абонентної плати для «NHK», — багато в чому відрізнялася від нього. Тенґо був високого зросту, міцної статури, з широким чолом, тонким носом і зморщеними вухами. Батько виріс кремезний, але низькорослий, з вузьким чолом, плескатим носом і гострими, як у коня, вухами. Можна сказати, що й рисами обличчя вони майже контрастували. Порівняно з Тенґовим, загалом привітним і великодушним, батькове нервове обличчя здавалося справді жалюгідним. Більшість людей, які їх порівнювали, казали, що вони не схожі на батька й сина.

А проте Тенґо відчував більшу відмінність між собою і батьком не в рисах обличчя, а в душевному складі й нахилах. У батька не помічалося жодної інтелектуальної допитливості. Звичайно, він не дістав задовільної освіти. Народився в бідній родині й не мав змоги закласти в собі систематичної інтелектуальної системи. З цього приводу і Тенґо до певної міри співчував йому. Однак цей чоловік майже не мав бажання — на думку Тенґо, більш-менш цілком природного — здобути якихось універсальних знань. Своїм мозком він по-своєму розпоряджався, щоб якось вижити, але зовсім не показував, що робить зусилля піднятися вище, поглибити свої знання і відкрити перед собою ширший, більший світ.

Батько перебував у тісному світі, дотримувався вузьких правил і, здавалось, не приймав боляче його вузькість і затхлість повітря в ньому. Тенґо не бачив, щоб він коли-небудь удома брав у руки книжку. Не читав навіть газет. Казав, що йому вистачає регулярних новин «NHK». Музикою і кінофільмами не цікавився. Не подорожував. Здавалось, лише переймався маршрутом збору абонентної плати для «NHK» на відведеній йому ділянці міста. Зробив собі схему, наніс на ній різнокольоровими олівцями дороговкази й перевіряв їх, коли випадала вільна хвилина. Як біолог, що розділяє хромосоми.

На відміну від батька, Тенґо з малих літ уважали вундеркіндом з математики. В арифметиці він не мав собі рівних. У третьому класі початкової школи вмів розв'язувати задачі з програми середньої школи вищого ступеня. Успішно, без особливих зусиль, вивчав також інші предмети. І коли мав вільний час, запоєм читав книжки. Страшно допитливий, він черпав, немов екскаватор, знання в різних галузях й ефективно їх засвоював. А тому, поглядаючи на батька, ніяк не міг збагнути, що принаймні половина генів цього обмеженого, неосвіченого чоловіка займає і в ньому свою біологічну нішу.

Змалечку Тенґо дійшов висновку, що його справжній батько перебуває десь-інде. Внаслідок якихось причин його виховував чоловік, що називався батьком, але зовсім не був з ним кровно пов'язаний. З ним сталося те саме, що й із бідолашними дітьми в романах Діккенса.

Така можливість була для молодого Тенґо кошмарним сном і водночас великим сподіванням. Він пожирав одну за одною книжки Діккенса. Спочатку прочитав «Олівера Твіста» і відтоді захопився ним до самозабуття. Прочитав майже всі його твори, що знайшов у бібліотеці. Мандруючи в їхньому світі, він мимоволі задумувався і над своєю долею. Його уявлення (або фантазія) в його голові ставало щораз довшим і складнішим. Створене за одним зразком, воно мало незчисленні варіанти. В усякому разі, Тенґо переконував себе, що живе не там, де народився. «Я помилково потрапив у клітку. Мої справжні батьки, напевне, підуть за правильним дороговказом й одного дня відшукають мене, — думав він. — Визволять з цієї тісної ненависної клітки й повернуть на моє первісне місце. Тоді я матиму прекрасну, мирну й вільну неділю».

Батько тішився його високою успішністю у школі. І пишався ним. Вихвалявся перед сусідами. Водночас було помітно, що десь у глибині душі він відчував невдоволення синовим розумом і великими здібностями. Коли Тенґо сідав за стіл виконувати уроки, батько часто — мабуть, навмисне — заважав йому. Наказував допомагати по господарству, з будь-якого, навіть найменшого, приводу настирливо докоряв. Докір завжди був той самий: «Як збирач абонентної плати я працюю як віл, щодня проходжу величезну відстань, іноді наражаюся на людські прокльони. А ти, порівняно зі мною, живеш привільним, благословенним життям. Мені у твої роки ні в чому не давали спуску й із будь-якої причини батько й старший брат нагороджували запотиличниками. Вдосталь не годували, обходились як з худобиною. Тож не смій розслаблятися, киваючи на успішність у школі».